Як говорити з дітьми про війну?

З матеріалів  вихователя ТДНЗ №6 Лабівська Т.З., члена авторської творчої майстерні вихователів ДНЗ Тернопільської області

Як говорити з дітьми про війну?

Думки психологів.

Діти живуть не у вакуумі, а в тому самому інформаційному просторі, ,що й дорослі. Мимовільно їм доводиться дивитися з екранів телевізора про події в зоні антитерористичної операції, чути розмови батьків, відчувати стурбованість оточення. І тому маленьких чомучок вже більше року цікавлять недитячі запитання: починаючи від Майдану і завершуючи останніми подіями на Сході України. Як говорити з дитиною на подібні теми, щоб не травмувати її психіку?

«Щоб згадки про війну не викликали паніку, депресію чи неадек­ватні дії, треба не про­сто розповісти дитині про бойові дії або куди заховатись під час об­стрілу, краще акценту­вати увагу на речах, які викликають позитив.

Із дитиною можна написати лист чи на­малювати малюнок військовим, узяти участь у будь-якій акції на підтримку солдат.

Світлана Бойко,

психолог, співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України

«Важливим для дитини є відчуття спо­кою та безпеки. Дітям, особливо в зоні бойових  дій,   потрібно   наголошува­ти, що всі негаразди тимчасові. Роз­мова має бути спокійною, без підви­щення голосу чи різких висловлювань. Для дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку ігрова форма найзрозуміліша. Можна використати іграшки, книжки або просто розповісти, каз­ку про те, як «посварилися» дві краї­ни і тепер мають «виправляти власні помилки».

Світлана Ройз,

психолог

На що потрібно зважати у розмовах із дітьми про воєнні дії?

— Говорити потрібно обов'язково, але краще самим розмову не починати. Якщо дитина ста­вить запитання, у жодному випадку не можна їх лишати без відповіді. Не отримавши пояснення проте, що турбує, дитина може дофантазувати, зробити хибні висновки із почутого на вулиці.

За будь-яких обставин не можна розділяти людей на «наших» і «не наших», пояснюючи від кого тато захищає Батьківщину. Розділення дітлахів «на табори» - неминуче. Вони копіюють поведін­ку дорослих і звертають увагу на мовні ознаки або на те, у військових чи сепаратистів хочуть грати діти у дворі. Необдумані відповіді можуть призвести до замкненості та ізоляції дитини серед однолітків.

Проте є випадки, коли говорити з дітьми по­винні уже фахівці. Існує кілька таких «тривожних дзвіночків», на які повинні звертати увагу дорос­лі. Найпоширеніші з них — порушення сну, спа­лахи агресії або пасивність та замкненість. Також слід замислитись, якщо дитина з острахом вдивляється у темряву або часто плаче без при­чини. Звичайно, наявність однієї або двох ознак не вказує на те, що в дитини посттравматичний синдром або невроз, але звернення до фахівців зайвим не буде.

Тетяна Бутенко,

психолог

Рекомендуємо

У книжці «Війна, що змінила Рондо» за допомогою яскравої графіки представлена історія міста Рондо_, у якому живуть тендітні та вразливі створіння. Головними персонажами є троє друзів - Данко, Зірка та Фабіян. У мирному місті одного дня почала­ся війна. Лихо завжди приходить зненацька, війни ніхто ніколи не знав і тим паче не чекав, проте вона прийшла і торкнулася кожного мешканця Рондо. Це книжка про те, що перемогти у війні можна лише згуртувавшись, а справжнім героєм може стати кожен. Проте навіть коли війна завершується, вона назавжди залишає сліди.

У книжці йдеться про те, що війна не має серця і не розуміє жодної мови, але стосується кожного і на всіх залишає шрами. Та якщо спільно збудува­ти машину світла і навчитися співати, незважаючи на все, тоді навіть найтендітніші істоти зможуть ви­стояти й перемогти. А ще це привід для вдумливої розмови з дітьми (або й із собою) про те, що діється нині в країні чи у світі загалом, у форматі чарівної історії, яка завжди залишає місце для надії та опти­мізму.

«Війна, що змінила Рондо»

(Романа Романишин та Андрій Лесів)

Як реагувати, коли діти малюють танки, озброєних людей, граються у війну чи на­співують непристойну пісень­ку про Путіна?

— Щодо малюнків та ігор, то я б  радила батькам не зупи­няти дітей у цьому, адже це одна із захисних реакцій психіки.

Якщо дитина намалює все, що хотіла і скільки хотіла з теми війни, їй вже не буде так страш­но, а тривога стане слабшою. Тому малюнки та ігри слід під­тримувати.

Свого часу я навчалася у пси­холога, яка працювала з дітьми, постраждалими під час трагіч­них подій у Беслані.

Вона розповідала, що її нена­виділи всі вчителі у школі, тому що вона дозволила дітям увесь час грати в танчики, у результаті чого школярі нищили шкільний папір. І так тривало доти, поки діти не впоралися зі своїми психологічними травмами.

Звісно, якщо ваша дитина малює на тему війни, було б непогано знайти час і порозмовляти з нею про її творіння, але в жодному разі не зупиняти творчий процес.

Адже з усім, що дитині довелося почути й побачити, їй потрібно впоратися на своєму рівні — через малюнки або гру. А щодо непри­стойних пісеньок чи написів, які залишають діти, — це не психоло­гічна проблема. Це проблема батьків, виховання, ставлення у сім'ї. Якщо так написано в тата на автомобілі, то чому б дитині це не спі­вати?

Що робити, коли хлопчик почав просити придбати йому іграш­ковий пістолет, хоча до цього він ніколи раніше не цікавився такою іграшкою?

— Ми нібито йдемо по шляху гуманістичного розвитку, і вважається, що підтримувати такі схильності в дітей не варто, однак якщо хлопчик ні­коли не хотів, а зараз просить пістолет, то що трапиться, якщо батьки йому не куплять цю іграшку? Нічого. Хлопчик зробить собі пістолет із гілочок, із картону чи старого журналу. У такій ситуації він може зіткнутися лише з насмішками однолітків, які вважатимуть, що це у нього не модна штука. Я вважаю, що зараз несправедливо вимагати від дітей му­дрості, якої немає у дорослих. Адже якщо дорослі не можуть домо­витися й зупинити війну, то чому б дітям у це не гратися. Неможна шукати військове обмундирування родичу чи сусіду, який їде в зону АТО, і при цьому гримати на дитину через те, що вона одягнула на голову каструлю і стверджує, що це каска. Можливо, через пев­ний час, якщо настане мир, можна буде заборонити дитині подібні речі, але нині це нереально, адже про війну чути звідусіль — із вуст батьків, із телевізора чи Інтернету. Діти ж лише копіюють те, що від­бувається із дорослими.

Катерина Голоскокова,

медичний психолог, гештальт-терапевт  Центру психології та психотерапії

Як правильно пояснити дитині, що їхній тато йде в зону АТО або не повертається звідти живим.

— Якщо батько йде в зону АТО, але не братиме безпосередньої учас­ті в бойових діях, а працюватиме, наприклад, у службі забезпечення, то можна сказати дитині, що він їде у відрядження, але якщо батько все-таки їде воювати, то потім, якщо з ним, не дай Боже, щось тра­питься, буде важко пояснити це дитині, ліпше зразу сказати, що він їде захищати свою сім'ю, людей, державу.

Якщо ж хтось із рідних загинув у зоні АТО, не слід приховувати це від дитини, навіть якщо вона маленька.

З точки зору психології, смерть батьків на війні мало чим відріз­няється від смерті у мирний час від аварій чи хвороб.

У своїй практиці я мала декілька випадків, коли приховування загибелі рідних спричиняло серйозні фізичні проблеми в дітей.

Вони переставали говорити, у них з'являлися ознаки аутизму. Тому я б не радила приховувати такі сумні звістки. Інша справа — як про це сказати. Тут найперше слід зважати на вік дитини і говорити так, щоб це було зрозуміло. Крім цього, про смерть рідних дитині варто казати тоді, коли ви самі впораєтеся із цим шоком і зможете підтрима­ти малюка.